~ 2 ~
Вести війну - не така вже проста справа, тож президент забезпечив собі послуги Американського дорадчого кабінету з бюджетом близько мільйона євро на рік.
Дехто ставив запитання: невже у нашій країні бракує компетентних консультантів, аби набирати іноземців? Дехто зауважив, що саме цей Кабінет давав президенту поради під час виборчої кампанії, не виставляючи рахунку. То хіба це не спосіб урегулювати свій борг грошима платників податків?
Але я відмовлявся дослухатись до тих поголосків. Ніхто не міг заборонити злим язикам пащекувати, а відмовитись їх слухати - цілком можливо. Пригадую перше повідомлення президента, яке я прослухав у записі. Мені, молодому інженеру, щовечора доводилося повертатись досить пізно, тож я із задоволенням падав на свою ультрам'яку канапу з вечерею на таці й дивився телевізор на своєму гігантському екрані. Я забував про все, пірнаючи в безперервні кадри каналу новин, який розповідав про все, що трапилось у світі впродовж дня.
Президент повідомив, що перший бій спрямують на найнесправедливішу зі смертей: ту, що без попередження наздоганяє людину в автокатастрофах. І все це через те, що ви на якусь долю секунди втратили пильність, припустилися дрібної помилки або, ще гірше - відчули на собі помилки інших. Щороку понад три тисячі загиблих і сімдесят тисяч поранених. Це національна катастрофа, яка заторкувала всі країни: сотні тисяч загиблих у світі й мільйони поранених. Нищення людей планетного масштабу. Треба було діяти. Невідкладно.
Випуски новин зарясніли жаскими репортажами. Показували пожежників, які зрізали метал перевернутих і деформованих від удару машин, щоб дістати агонізуючих поранених. Дивились на лікарів невідкладної допомоги, які квапилися, намагаючись повернути до життя осіб без ознак руху із синцями на обличчях. Слухали жертв автотрощ, що розповідали про пережиті жахіття, як їхні тіла було покалічено, інколи - знищено. Люди розповідали, якого страху набралися в автотрощі, в якій дивом вижили. Кожен день приносив нову хвилю репортажів та свідчень.
У засобах масової інформації почали щодня публікувати кількість загиблих напередодні, кількість поранених, які потрапили до лікарні, та кількість тих, хто помер у реанімації. Щойно ввімкнеш радіо чи телевізор або розгорнеш газету, як одразу тебе оглушує ця брутальна, безжалісна, невмолима інформація. Без упину.
Кожне повідомлення викликало в мене відчуття, що смерть дедалі ближче до мене, що вона на мене чатує, вистежує, загрожує моєму тілу.
Я почав інакше сприймати своє авто. І хоча я любив його за обриси й комфорт і завжди розглядав як інструмент свободи, тепер навчився недовіряти, залишатись насторожі, постійно тримаючи в голові думку, що воно може призвести до загибелі. І почав його боятися. Якось уранці, спускаючись у підземний паркінг свого будинку, де панували затхлість і тривожна тиша, я помітив свій "Пежо", який зачаївся у сутіні, схожий на ворога в засідці. Легкий відблиск на емблемі бренду: рикаючий лев, як здавалося, був готовий до стрибка. BMW мого сусіда, що стояв поруч, з радіатором у вигляді акулячої пащеки був готовий мене проковтнути. Трохи далі логотип "Ягуара" не зводив з мене свого пронизливого погляду, розкривши пащу зі страхітливими загрозливими іклами. Досі я ніяк не усвідомлював того, що нині просто різало очі своєю очевидністю: ДНК автівки несло в собі смерть.
Того дня я залишив автомобіль у гаражі, віддавши перевагу метро. Йдучи тротуаром до станції, спостерігав за рухом транспорту. Більшість водіїв розмовляли за кермом, дехто тримав у руках мобілку. Одного повороту керма, незначного відхилення було досить, щоб мене збити. Моє життя було в їхніх руках. Я інстинктивно відступив, щоб бути подалі від шосе.
Моє підприємство розміщене на околиці, настільки далеко від станції метро чи автобусної зупинки, що дорога на роботу зайняла майже дві години. Наступного дня мені таки довелося знову сісти за кермо.
Минали дні, за ними тижні; численні репортажі, інтерв'ю, свідчення, статистичні дані спричинили в мене фобію до автівки. За кермом я був постійно напружений, у стані стресу, насторожі.
Я регулярно обмінювався імейлами й телефонними дзвінками з другом Крістосом Анастопулосом, греком, з яким познайомився ще в студентські роки. Він якраз починав свої заняття з філософії. Подумати лишень: грек приїхав вивчати філософію за кордон! Слід зазначити, що він фактично мав подвійне громадянство і чудово володів обома мовами. Невдовзі він віддав перевагу лінгвістиці й психосоціології. Все це лежало на відстані світлових років від моїх зацікавлень інженера, але випадковість спільного проживання в гуртожитку звела нас разом. Він завершив навчання у США і повернувся до Греції, та ми далі дружили, незважаючи на географічну віддаленість.
Крістос регулярно дивився наше телебачення, намагаючись зберігати зв'язок з другою батьківщиною.
- Воювати зі Смертю? - якось здивувався він по телефону. - Хіба це не означає жертвувати життям?
Його зауваження я не зрозумів, але промовчав, не маючи сил і бажання на філософську дискусію, адже з ним це могло тривати годинами. Він заговорив про всі ті репортажі про небезпеку на дорогах, які безупинно крутили по телевізору. На його думку, все це виглядало підозріло.
- Коли в масмедіа упродовж дня повторюють інформацію, яка тебе лякає, це має бути сигналом про те, що щось замислюється, і, цілком певно, на твій рахунок. У такому разі найліпше трохи відступити й запитати себе, чим твій страх може бути корисним діючій владі.
- Що ти маєш на увазі?
Він зітхнув:
- Це тхне маніпуляцією масами.
- У нас ЗМІ незалежні, - заперечив я.
І почув смішок на протилежному кінці дроту.
- І що тебе так потішило? - роздратовано запитав друга.
- Ти такий наївний, любий мій Томе! Більшість вагомих ЗМІ твоєї країни перебувають у руках дев'яти чи десяти мільярдерів, що пов'язані з владою. Преса щороку отримує десятки мільйонів євро субвенції... від влади. Невже бодай на секунду ти можеш повірити в їхню незалежність?
Його іронія мене образила, тож я обірвав розмову. У своєму оточенні я добряче наслухався теорій про змову, ситий ними по горло. У будь-якому разі цифри не можуть брехати: масова згуба людей на дорогах - факт незаперечний. На кожного з нас чатувала небезпека, я був удячний урядові за те, що він рішуче взявся за вирішення цієї проблеми. Тож імовірна таємна змова засобів масової інформації важила мало.
Хіба ж головне не в тому, щоб жити якнайдовше?
